«Над крутым обрывом правого берега Днепра встают полуразрушенные, густо заросшие дерезой и бурьяном валы старой крепости, построенной в конце XVIII века Суворовым…
Возле крепости разлегся по берегу уютный, ласковый город. Обилием зелени он похож на парк, и летом, когда цветут акации, улицы засыпаны душистой, шуршащей пеной опавших лепестков, по которым идёшь, как по ковру. Имя города – Херсон».
В цьому місті, 17 липня 1891 року в сім’ї вчителів Андрія Пилиповича та Марії Ксаверіївни Сергієвих народився син Борис – майбутній прозаїк, драматург та художник. В той час молода сім’я проживала в будинку на перехресті вулиць Вітовської та Поштової (нині вул. Горького та пр-т Ушакова). Там знаходився сиротинець для хлопчиків в якому батько письменника працював помічником наглядача.
Зараз в цьому будинку розміщено музей-квартиру Бориса Андрійовича Лавреньова, створений завдяки вдові письменника Єлизаветі Михайлівні Лавреньовій та наполегливій праці працівників Херсонського краєзнавчого музею. Дружина нашого земляка передала до фондів меморіальні речі та архів драматурга.
Батьки дали своєму синові початкову домашню освіту, тому коли юний Борис у 1901 році став гімназистом Херсонської І-ї чоловічої гімназії навчався він посередньо: «… пятерки меня не прельщали. До гимназии я столько перечитал, что ничего нового и увлекательного она мне дать не могла. А всё свободное время занимал театр, и на приготовление уроков не оставалось часа». В роки навчання у гімназії молодий Борис знаходить безцінний дар – друзів. «Сердечный друг» Володя, син англійського віце-консула Едвіна Каруана, відкрив для майбутнього письменника свій дім, що був своєрідним музеєм світової культури. Чарівні колекції картин, скульптур, монет не тільки дбайливо зберігались, а й щедро дарувались. Нажаль дружба між Володею та Борисом була не довгою. У 19 років, син віце-консула помер в Англії від епідемії менінгіту. Та дружба між сім’ями Каруана та Сергійових продовжувалась на протязі багатьох років.
В 1911 році Борис Лавреньов публікує свій перший віршований твір «Вековое» в щомісячному журналі «Весенние зори». Хоча перша спроба писати відбулась влітку 1905 р. коли йому виповнилось 14. Тоді гімназист під впливом прочитаного ним твору «Демон» М.Ю.Лермонтова, пише поему «Люцифер», цікава доля якого описана в «Автобіографії» письменника. Коли Борис, учень 5 класу гімназії, подав своє творіння на розсуд батькові, думку якого завжди цінив, – то отримавши сувору оцінку вирішив «схоронити» твір. Він загорнув його у декілька шарів клейонки та закопав під акацією в парку. «Если за полвека никто не выкопал этого бумажного покойника – он, вероятно, и сейчас мирно спит на углу бывших Виттовской (ныне улица Горького) и Говардовской (ныне проспект Ушакова улиц»), писав Борис Лавреньов.
Естетичні погляди Лавреньова почали зароджуватись в епоху літературних сутінок 10-х років ХХ сторіччя, коли за словами письменника, «пришедший к логическому концу символизм задыхался в тупике мистической дыры и метафизических умствований, и поэтическая молодёжь уже ясно отдавала себе отчёт в том, что дальше танцевать на символическом канате над бездной мироздания не только рискованно, но и бесполезно, ибо зрители, которым наскучили картонные солнца и звезды, наклеенные на черном коленкоре символического неба, начали зевать и разбегаться».
Світ щойно народжуваного авангардного мистецтва відкрився юному письменнику в селі Чорнянка, в маєтку графа Мордвінова, де батько «украинского отца российского футуризма» Давида Давидовича Бурлюка працював дворецьким. Тут малювали, писали, ставили постанови не тільки брати та сестри Бурлюки, а й гості – В.Хлєбніков, Б.Лівшиць, О.Кручоних. У 1911 році Д.Бурлюк, під час навчання в Московському училищі «живописи, ваяния и зодчества» знайомиться з В.Маяковським і запрошує до маєтку. В тому ж році, під час гостювання Б.Лавреньова у молодого Бурлюка відбувається перша зустріч «с совсем ещё юным, в рваной черной карбонарской шляпе и черном плаще с застёжками из золотых львиных голов, похожим на голодного грача Владимиром Маяковским».
«Зарождение этого нового учения я наблюдал своими глазами в той же Черной Долине. Коренастый, неуклюжий, коротконогий Давид Бурлюк, приставив к глазам неразлучный лорнет, стоял перед развешанными по стенам мастерской своими превосходными, немного импрессионистскими пейзажами (один из них и сейчас украшает мой кабинет) и, кривя рот, говорил, что на классических традициях, на серьезной живописи в наше время ни славы, ни капитала не наживешь и что нужно глушить буржуа и обывателя дубиной новизны. Таково было «идейное» обоснование новаторства в литературе и искусстве.»
Скользкие черти в кровавых очках шныряют в слепых провалах,
Ночь разыграла дурацкую фугу в мажорах на терциях и квартах.
Семеро белых мышей, истеричных и шалых
Звонко прогрызли зубами синий, попорченный молью, бархат.
Кто меня любит, скажите? Сердце духами целовано,
Пляска ночных балерин, вихрь электрических искр…
Потрібно відзначити, що сам Б.Лавреньов віддав відому данину, як символізму так і егофутуризму, однак вже в 1913 році відчув трагедію символістів та інших декадентських груп в тому, що «писать-то мы пишем, а того, что мы пишем, не любим и своим не считаем».
Відмова від особистих вражень та зображення своїх почуттів та переживань привів Лавреньова – поета у глухий кут. В наслідок у статті «О молодой прозе», аналізуючи твори молодих ленінградських прозаїків Б.Лавреньов відзначив: «Писатель должен иметь свой голос, свое лицо, свою мысль, чтобы читатель не смог спутать его с соседом по журналу». Це положення буде головним в естетичній програмі Лавреньова, що завжди уважно слідкував за розвитком літератури.
В 1912-1913 рр. в альманасі «Жатва» біля віршів Лавреньова з’явились його критичні статті та рецензії, в яких письменник намагався оцінити літературну «продукцію» тих років, розібратись в численних напрямках тогочасної поезії. Пильна цікавість нашого земляка до тогочасної поезії допомогла йому швидко розібратись в символізмі і вже в 1913 році повністю відійти від його «сумеречной тоски».
Після закінчення у 1915 році юридичного факультету Імператорського Московського Університету, молодого Бориса Лавреньова призивають у чині старшого фейерверкера на І-у світову війну. В цей час письменник пише свій перший прозаїчний твір «Гала-Петер» (1916 р.), в якому описує свої враження від побаченого на війні. Звичайно цю працю воєнна цензура забороняє, а письменник був відправлений в артилерійську частину, що складалась зі штрафованих моряків.
Роки революції та громадянської війни змінили естетичні погляди Лавреньова. Тепер він побачив в літературі потужну зброю боротьби за нову дійсність, могутній засіб художнього виховання народних мас.
Новий період в житті та творчості Б.А.Лавреньова пов’язаний з Ташкентом (1920-1924 рр.), де відбувається його формування як письменника, журналіста та організатора літературних сил. Серед численних та різноманітних його творів, створених в Туркестані, значну вагу мають статті з питань літератури та мистецтва. У 1922 році Борис Андрійович офіційно реєструє своє прізвище як Лавреньов. В літературі вже був Сергеєв-Ценський, і щоб їх не плутали взяв прізвище свого далекого родича спочатку як псевдонім.
У цей насичений подіями період формуються сюжети майбутніх творів. Спочатку був написаний великий роман, рукопис якого, за спогадами письменника, займав цілу валізу. З часом з романа-епопеї вийшли кращі розповіді та повісті, такі як: «Вітер», «Сорок перший», «Розповідь про просту річ» і ін. Переїхавши до Ленінграду, Борис Лавреньов починає публікувати повісті, і вони одразу ж привертають увагу читачів і редакторів. Так починається найплідніший період в творчості письменника, коли він писав і видавав по декілька творів у рік. У розповідях 1920-х років виявляється талант, що вже склався, і характерні особливості творчості:
– героїчна тема
– цікавий розвиток сюжету
– дар розповідача-новеліста
– кінематографічність
Це виражається в напруженому розвитку фабул, сюжетів, точності і динаміці діалогів. Кінематографічність, як особливість стилю, зберігається і в більш пізніх творах, більшість яких були покладені в основу театральних постановок і кіноекранізацій. За повістю «41-й» було знято 2 фільми: у 1927р. Яковом Протазановим, в 1956 р. Григорієм Чухраєм.
Драматургічні можливості, закладені в прозі Лавреньова, яскраво розвернулися в його п’єсах, і перш за все, в «Розломі» (1927 р.). Тема розколу, яку привніс Жовтень 1917 року в державу і сім’ї, стає в цій п’єсі головною і одночасно підводить підсумок нелегким політичним і особистим шуканням автора. «Сюжетом «Розлому», – визначав сам Б.Лавреньов, є боротьба за крейсер «Аврора» між революційною масою і реакційними силами. «Разлом имел шумный успех и шел на сценах театров многих городов, в том числе была сыграна в Херсонском театре».
На початку ІІ світової війни, важко хворий письменник евакуювався з Ленінграду до Ташкента. Але вже через рік, офіцер запасу, інтендант 2-го рангу Лавреньов, стає військовим кореспондентом центральної газети і проходить всю країну від Балтійського до Чорного Морів. У газетах, журналах і флотських виданнях військових років публікуються його статті, нариси і розповіді. Весною 1942 р., як кореспондент газети «Червоний флот» Б.Лавреньов виїхав на тривалий термін за Полярне коло. Зустрічався з матросами і офіцерами торпедних катерів, жив на базі флоту, приглядався, прислухався. І привіз в столицю з Півночі «За тих, хто в морі!»: «Я ставил себе задачу – показать среду советских военных моряков такой, какой мне пришлось её видеть в боевые дни, чтобы донести до зрителя всё очарование этой среды, своеобразность и свежесть человеческих характеров, воспитанных морем и морской службой, характеров прямых, гордых, упорных, полных широты и простоты. Мне хотелось показать атмосферу дружного коллектива, которого условия их профессии скрепляют прочной братской и товарищеской связью, людей прочной морали и беспощадной к себе и другим этической требовательности».
За п’єсу «За тих, хто в морі», а також за «Голос Америки», Борис Андрійович був удостоєний Державної премії 1-ого ступеню (Сталінська премія).
Одна з останніх п’єс письменника «Лермонтов» була написана в 1952 році. Мрія втілити образ поета супроводжувала творчість Б.Лавреньова на всьому протязі його життя, починаючи з 1925 р. Задум п’єси про Лермонтова остаточно сформувався лише в 1950 році. У цій п’єсі втілилися, і юнацьке захоплення творчістю великого поета і бажання вже на схилі власних років осмислити дорогу і призначення письменника в суспільстві.
Сьомого січня 1959 року Б.А.Лавреньова не стало, він помер від серцевого нападу на сходах Спілки письменників у Москві.
10.07.1992 р. відбулося відкриття музейної експозиції, на якому була присутня і дружина Бориса Андрійовича – Єлизавета Михайлівна Лавреньова. Передані нею експонати стали прикрасою меморіального кабінету: меблі з карельської берези, особисті речі письменника, епістолярна спадщина, а також предмети живопису і мистецтва.
