У цей липневий день, згадуючи нашого земляка Олексія Олексійовича Левченка (18.07.1948-16.09.2020), всесвітньо відомого, талановитого художника кіно, кінорежисера, сценариста ми продовжуємо цикл публікацій про херсонських лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Біографічних відомостей про дитинство майбутнього художника, його родину, про витоки впливу на вибір професії зберіглося небагато, мабуть тому, що Олексій Олексійович мало розповідав про себе, а більше ділився своїми думками про мистецтво , про роль ї обов’язки художника у розбудові української культури, про вірність національним традиціям й духовну відповідальність за збереження національної культурної спадщини.
Він народився у місті Каховці Херсонської області 18 липня 1948 року, в сім’ї службовця. Ким були батьки за професією – невідомо. Але колеги Олексія Левченка розповідали про епізод з його життя, коли він маленьким хлопчиком грався на вулиці у Каховці і побачив батька разом з Олександром Довженко, який на той час працював над матеріалами до «Поеми про море». Із цього можна допустити висновок,що батько, імовірно, працював вадміністрації будівництва Каховської ГЕС і цим могло пояснюватися його знайомство з Олександром Довженко. Що стосується вибору професії – то він був не випадковим. Коли знайомишся з його фільмографією, то розумієш, що ця людина була знаковою для сучасного кінематографу та й взагалі для свого часу.
Олексій Левченко закінчив Київський художній інститут у 1972 році. Деякий час працював вчителем малювання, а з 1978 року продовжив свою трудову, творчу діяльність на Київській кіностудії ім. Олександра Довженка, займаючи посаду художника-постановника. Сорок два роки творчого життя пов’язували його з цією легендарною творчою майстернею, однією з найстаріших і найвідоміших в Україні, засновану у 1927 році, яка згодом стала одним із найбільших центрів кіновиробництва в Європі. З найвідоміших фільмів, над якими він працював як художник-постановник булитакі непересічні фільми як: «Своє щастя»(1979, режисер В’ячеславКриштофович); «Чорна курка, або Підземні жителі» (1980, режисер Віктор Гресь); «Ніч коротка» (1981, режисер Михайло Бєліков); «Які ж були ми молоді» (1985, режисер Михайло Бєліков); «Володя великий, Володя маленький» (1985, режисер В’ячеслав Криштофович); «Самотня жінка бажає познайомитися» (1986, режисер В’ячеслав Криштофович), «Схід-Захід» (1998, міжнародний проект), телесеріал «День народження буржуя» (1999, режисер Анатолій Матешко), «Вечори на хуторі біля Диканьки» (2001, режисер Семен Горов),«Гайдамаки» (2011, режисер Роман Синчук). «Таємний щоденник Симона Петлюри» (2018, режисер Олесь Янчук). Його співпраця з режисерами В’ячеславом Криштофовичем та Михайлом Бєліковим вважається однією з найплідніших у цей період. Як художник –постановник він створював образне середовище фільму – декорації, інтер’єри, костюми та колористичні рішення, що багато в чому визначали художню атмосферу стрічок.
За художнє оформлення фільмів «Ніч коротка» та «Які ж були ми молоді» Олексій Левченко разом з творчою групою був удостоєний Державної премії України імені Тараса Шевченка (1986). У його творчий спадщині не було окремого художнього фільму чи циклу робіт, присвячених Кобзареві, але його шанування Шевченківської творчості проявляється через служіння українській культурі, історичній пам’яті та національному мистецтву. Його творче кредо – відкривати глибинний зміст реального життя – співпадало з баченням народного поета Тараса Шевченка.
Олексій Левченко, окрім почесної Шевченківської премії, мав й інші відзнаки за свою творчу діяльність: член Національної спілки кінематографістів України (1982), Національної спілки художників України (1989), Заслужений діяч мистецтв України (2019), а також був володарем міжнародних кінопризів, таких як: Золотий приз ХII Московського міжнародного кінофестивалю, спеціальний приз журі Міжнародного фестивалю дитячих фільмів в м. Джіфані (Італія), спеціальний приз кіно в м. Тур (Франція), «Золотий Лев», м. Канни (Франція) та інш.
За часи Радянського Союзу художник працював у фільмах М. Михалкова, Р. Балаяна, М. Мащенка, В. Попкова, М. Малецького, С. Горова, І. Грабаря, В. Криштофовича, М. Бєлікова та інших відомих кінорежисерів того часу. Згодом, вболіваючи про долю української кінематографічної спадщини, він з болем зауважував: «Всі фільми, зроблені в Радянському Союзі, тепер у Москві. Хочете подивитися – платіть гроші.».
Пройде деякий час і вже у 1991 році на кіностудії Довженка Олексій Левченко дебютує як режисер, знявши художні фільми «Луна», а у 1993 – «Єлисейські поля», до яких сам написав сценарій. «В кожному фільмі я чомусь навчався: у режисерів, оператора, художника-гримера, декораторів, організаторів…».
Але на протязі тривалого мистецького шляху Олексій Левченко зоставався, насамперед,художником. Колеги по цеху розказували як уперше побачили на екрані його роботи як живописця. Це було у фільмі Михайла Бєлікова «Прихована робота», де одна з героїнь картини грала роль молодої художниці і на екрані час від часу виникали нібито її картини, автором яких був Олексій. «Враження від них було просто приголомшливе…» – згадує кінознавиця Стелла Кломінська. У всіх виникало питання – чиї це картини, хто художник? Це було щось нетипове й незвичне – вони зачаровували і дивували. З того часу з’явилося нове ім’я талановитого художника-постановника у світі українського й не тільки українського кіно. Його роботи знаходяться в приватних колекціях відомих режисерів та акторів, в українських, зарубіжних музеях та в галереї ZimmerliUSA.
На батьківщині, у місті Каховці, митця шанують і пам’ятають його земляки. На протязі життя він періодично приїздив до «батьківської хати», зустрічався з рідними, друзями, учнями школи № 2, випускником якої був у 1966 році. Вчителі та учні школи зняли про нього документально-біографічний відеофільм «Художник, митець О.О. Левченко». Висловлювання художника про Каховку, де йому «легше дихається», де він набирався наснаги, про друзів дитинства, спогади про шкільні роки, коли визначився його хист до малювання, все це свідчить про глибоку прив’язаність до рідного краю.
Олексій Олексійович Левченко був шанованою людиною. Колеги згадували його виключно як людину рідкісної внутрішньої культури. За інтелігентність й шляхетність, тонке почуття гумору, відданість українському кіно його називали «людиною світла». «Людина абсолютно унікальна, надзвичайно талановита і ніби нетутешня…» – писав кінознавець Сергій Тримбович, який знав його багато років. У 2019 році журнал «Кіно-театр» надрукує статтю Лариси Наумової «Три сонця Олексія Левченка», що розкрила три головні джерела світла у житті й творчості майстра – його захоплення живописом, кіномистецтвом і творчим пошуком. В інтерв’ю Наумовій він розказав епізод: «Кілька днів тому в Китаї спостерігали три сонця. Астрономи кажуть, такий ефект був, що видно три сонця, так і тут. Зняли одне сонце. А спробуймо зняти так, щоб три було…». Знаходити глибинний зміст реального життя і бачити більше ніж бачить око – таким було його мистецьке й людське кредо. Він з захопленням говорив про кіно та його магічні можливості: « У кіно є така «хиба», магічна, притягальна: завжди можна зробити дубль… Живеш тільки раз, не повторюється нічого. А тут повторюється: і дев’ятнадцяте століття, і двадцяте, і яке завгодно. Як чудово! Оце і є кіно!». Але, здається, якщо б можна було продублювати життя, то художник знову обрав би «Три Сонця» – живопис, кіно й творчість.
