Свята новорічно-різдвяного циклу

Традиційно на січень припадає найбільше свят. Це пов’язано не тільки з новорічною обрядовістю. Зимовий період дозволяв селянам відпочити від важкої праці.

Протягом всіх різдвяних свят, які тривали два тижні, - від Різдва (7 січня) і до Водохреща (19 січня), тричі варили кутю – багату, щедру і голодну.

Напередодні Різдва, тобто 6 січня, кожна родина готувала першу кутю. Її називали багатою, оскільки, крім неї, готували одинадцять пісних страв, серед яких обов'язково мали бути борщ, риба, гриби, пироги з квасолею і капустою, картопля та узвар.

Кутю традиційно виготовляли з пшеничного чи ячмінного зерна (на півдні України з рису). Перед тим їх вимочували у воді, товкли в ступі, сушили і знову товкли, щоб остаточно звільнити од луски.

Кутя вважалася основною обрядовою їжею, а тому з нею пов'язано чимало обрядів. Після її приготування, вийнявши горщик, дивилися: якщо зерна піднялися через вінчик — на добробут, а запали — на лихе передвістя. До звареного збіжжя додавали меду, але пам'ятали відоме прислів'я «Не передай куті меду». Заправляли товченим маком, волоськими горіхами, родзинками та іншими смаковитими приправами. Усе це розмішували узваром.

Існував  обряд «Нести кутю на покутю». Адже вона неодмінно має стояти в новому горщикові протягом усіх свят. У деяких районах це мав робити найменший хлопчик у родині. Напередодні батько виплітав йому нові вовняні рукавички; одягши їх, підліток брав горщика і, несучи його, декламував: «Несу кутю на покутю, на зелене сіно, щоб бджоли (або курчата) сіли».

На півдні України, як правило, кутю несла господиня, перед тим наказавши всім присутнім сісти і супроводжувати дію звуками квочки («кво-кво»); коли ж ставила узвар, то просила всіх устати й кудкудакати («кудкудах-кудкудах»). Це для того, щоб гарно неслися кури і виводили курчат.

На місці, де мала стояти кутя,— покуті,— робили кубельце з сіна. В нього і ставили горщик, прикривши хлібом та дрібком солі. По закінченні свят частину сіна віддавали тваринам, а решту тримали для кубел, де мали нестися кури чи висиджуватися курчата.

Святвечір, або багата кутя, - родинне свято. Як правило, його відзначали ввечері, коли за обрядовим столом збиралися лише члени родини.
Першим, як і годилося, займав місце господар, а за ним інші члени родини. Під час святкової вечері намагалися не виходити з-за столу, розмовляти тихцем.

Після вечері діти відносили обрядову їжу своїм хрещеним (на Херсонщині робили це напередодні вечері). Матері клали на тарілку книш чи калачі, іноді цукерки, і діти, зайшовши до хати, казали:
— Добрий вечір!  Мама і тато прислали вам хліб-сіль і вечерю...

Хрещені (навістити їх було за священний обов'язок) забирали принесену вечерю і давали свою (горіхи, цукерки чи гроші).
Наступного дня ходили один до одного в гості. Щоправда, до обіду намагалися не відвідувати сусідів. Особливо це стосувалося жінок. Якщо жінка чи дівчина першою заходила в хату, то неодмінно «приносила лихо», а тому, запримітивши «небажаних гостей», замикали двері; коли ж оселю до обіду відвідував хлопець або чоловік, то його намагалися почастувати.

Молодь починала колядувати (в деяких регіонах колядники водили свої ватаги навіть напередодні — пізнього святвечора).

Різдвяні колядницькі ватаги споряджали переважно парубки. Вони заздалегідь вибирали ватага, тобто керівника, міхоношу, «козу», «пастуха з пугою» тощо. «Козу» одягали у вивернутий вовною назовні кожух, прилаштовували солом’яні роги, хвіст і дзвіночок на шию; в інших регіонах були свої відмінності, зокрема супроводжували ватага циган, лікар, єврей, смерть з косою тощо. Проте обов'язковим атрибутом мала бути рухома звізда, яку постійно носив ватага («береза»).

Заходячи на подвір'я, колядники просили дозволу і, коли господар зголошувався, починали виставу із віншувальних пісень-колядок та жартівливих сценок. У поетичних текстах оспівувались господар, господиня та їхні діти. Зичили їм щастя і здоров'я.

У деяких місцевостях України, крім хлопчачих, були й дівочі ватаги. Вважалося, що чим більше колядників відвідає оселю, тим щедрішим буде для родини рік. Віншувальників намагалися відповідно обдарувати.

Зранку 13 січня починали готувати другу обрядову кутю – щедру. Ввечері дівчатка обходили оселі сусідів і родичів, щоб защедрувати. Вони співали величальні пісні господарям, а ті обдаровували їх смачними гостинцями.

Парубки в цей час «водили Меланку», тобто перевдягненого в жіноче вбрання жартівника. З цим сюжетом пов’язані саркастичні сценки, що їх розігрували учасники дійств.

Цього вечора дівчата ворожили.

14 січня відзначали Новий рік за старим стилем. На цей день припадає свято Василя, який вважався покровителем землеробства. Ось чому вдосвіта засівали зерном оселі. Здебільшого це робили підлітки (традиційно засівали тільки хлопчики, а дівчатка лише щедрували).

18 січня готують третю й останню кутю різдвяно-новорічних свят. Називається вона «голодною» тому, що з цього дня і до наступного, доки не освятять воду в річці, люди не їли. Це був останній день колядок.

Водохреща, Йордана (19 січня) – це третє найбільше і завершальне свято різдвяного циклу. З ним пов’язують хрещення на Йордані Христа. Цього дня освячували воду. Зранку чоловіки йшли до річки чи ставка, вирубували з льоду хрест, ставили його поруч з ополонкою і обливали буряковим квасом. Священик, виголосивши молитву, освячував воду, занурюючи в неї срібного хреста. В народі посвячену на Водохреща воду вважали панацеєю від багатьох недуг; нею також святили будівлі, тварин, збіжжя.