«Ой, на горі та женці жнуть», або Про життя славного гетьмана Петра Сагайдачного

«Ой, на горі та  женці жнуть», або Про життя славного гетьмана Петра СагайдачногоСеред старовинних історичних пісень про козацьку славу, про боротьбу за рідну землю й волю пісня «Ой, на горі та женці жнуть», для українців, здається, є найулюбленішою. Герої цього похідного маршу – гетьмани Михайло Дорошенко та Петро Сагайдачний. Якщо перший, за словами пісні, «веде своє військо, військо Запорізьке хорошенько», то другий згадується таким, «що проміняв жінку на тютюн та люльку». Сьогодні вже не всім зрозуміла народна характеристика «необачного»  гетьмана. Але у давно минулі часи вона відповідала образу героя-козака, який залишав звичайні радощі людського життя заради військової лицарської звитяги й славних подвигів в ім’я віри й вітчизни.

Понад 400 років тому, в часи розквіту воєнної слави українського козацтва, розгорталася діяльність видатного полководця і визначного державника Петра Конашевича-Сагайдачного. Ще юнаком, у 1601 році, він вступив до лав Запорозького козацтва. Розумний, добре освічений, надзвичайно хоробрий та вольовий, він неодноразово обирався гетьманом Запорозької Січі. За його гетьманства чисельність козацтва зросла до 40-50 тисяч чоловік. Були здійснені переможні сухопутні й морські походи проти султанської Туреччини й Кримського ханства, політика яких загрожувала українському народу. Морські походи запорожців на чолі з гетьманом Сагайдачним продемонстрували силу козацької зброї, зробили подвиги українців відомими всій Європі. Події цих походів пов’язані з сучасною Херсонщиною, з нашим придніпровським, причорноморським краєм. Флотилії легких козацьких «чайок» виходили з пониззя Дніпра до Дніпровсько-Бузького лиману й, долаючи всі перешкоди, йшли у Чорне море, досягали турецьких і кримських берегів, завдавали відчутних ударів супротивнику.

У 1613 році двічі вирушали запорожці на чолі з Сагайдачним до Чорного моря. За наказом султана турецька флотилія вийшла до Очакова, щоб перестріти на Дніпровсько-Бузькому лимані й розгромити козаків, які саме поверталися на «чайках» з морського походу. Побачивши турецькі кораблі, козаки не розгубились, а кинулись на ворога і в шаленому наступі розгромили його. Сподіваючись покінчити з козаками, турки у 1614 році вирішили розбити їх при поверненні з морського походу, знов на водах Лиману. З цією метою біля урочища Газилер-Гереміх («Переправа воїнів»), вірогідно, в районі сучасного Станіслава Білозерського району, вони влаштували засаду, розташували військо яничарів та артилерію. Але запорожцям, незважаючи на великі втрати, вдалося прорватися крізь вогонь турків й повернутися на Січ.

Вдалим був морський похід 1615 року, коли запорозькі козаки зруйнували порти поблизу самої турецької столиці – Стамбула. Й наступного, 1616 року, обраний гетьманом Війська Запорозького, Петро Сагайдачний з шеститисячним військом знов рушив до Чорного моря. На Дніпровському лимані козаки напали на турецьку флотилію, повністю розгромили її й захопили півтора десятки галер та близько сотні човнів. Очистивши Дніпровський лиман від ворога, козаки рушили до кримського узбережжя, де спалили місто Кафу (нині Феодосія) – центр работоргівлі у Криму, й звільнили християнських невільників. Після цього попрямували через Чорне море до турецьких берегів і приступом взяли порти Синоп і Трапезунд. Характеризуючи морські походи запорожців, відомий український історик Д.І.Яворницький писав: «Дивна сміливість, швидкість і руйнівна сила всіх цих козацьких походів на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть бути пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конашевич-Сагайдачний».

Прославлений гетьман увійшов в історію не тільки як талановитий воєначальник. Він був захисником православної віри в Україні, сприяв розвиткові духовної культури українського народу. Створене ним Київське братство об’єднало козацтво, міщанство і частину шляхетства для збереження українського православ’я. Патріарх Теофан ІІІ у 1627 році, даючи оцінку зусиллям Сагайдачного з відновлення Київської Церкви, назвав їх «подвигом, рівним апостольському». Помер Петро Сагайдачний у квітні 1622 року від тяжкої вогнепальної рани, яку отримав у переможній історичній битві з турками під Хотином. Поховали гетьмана у Києві, в Києво-Братському монастирі. Пам’ять про свого легендарного отамана народ зберіг у пісні «Ой, на горі та женці жнуть».

Література:

  1. Эварницкий (Яворницкий) Д. И. Петр Конашевич-Сагайдачный. – Екатеринослав, 1913. – С. 22-24.
  2. Яворницький Д. І. Історія Запорозьких козаків. – Львів, 1990 – 1992.
  3. Гуржій О., Корнієнко В. Доба героїчних походів гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. // Україна – козацька Держава. – Київ, 2007.
  4. Гуслистий К. Г. Петро Конашевич-Сагайдачний. // Український історичний журнал, № 4, 1972. Київ.
  5. Кравець М. М. Гетьман України Петро Конашевич-Сагайдачний. // Український історичний журнал, № 9, 1967. Київ.
  6. Паталах О. Відлуння Великого Степу. Том 1. – Херсон, 2009.

Зав. відділу історії краю до 1917 р. ХОКМ
Чорна К.Д.